грустьпічаль

Жопа прийшла, як завжди, неочікувано і, як завжди, феєрично (с)

Да-да, саме так.

Ні, в принципі, все гаразд. Я все ще жива і поки що ще при здоровому глузді. Але останній потроху вже втрачається через постійне стирання в порошок навчанням і вивітрюється сильними вітрами, що за вікном.

Я знала, що буде важко, але, чесне піонерське — я не думала, що буде НАСТІЛЬКИ важко!! На початку нового року студентам-економістам було подаровано три тижні практики, тобто ще три тижні додаткових канікул, якщо бути відвертими. В сукупності 5 тижнів відпочинку — це дуже сильно чудово. Але от знову адаптуватись після цього до шаленого ритму навчання дуже важко і проблематично. Ще й враховуючи темп, який нам задано.

Я знаю, що все це я витримаю, хоч і вижмуть з мене всі останні соки. Я впевнена, що дійду до кінця. Але от тільки тепер починаю сумніватись в кольорі свого диплому — звичайний чи все ж таки червоний? Час покаже.

А нині гризтиму своїми трохи ослаблими через брекети зубками цей твердючий граніт науки.

А ще мене курвить відстань. 47 днів без коханого — то повна тріщина. Я думала, що після того часу, проведеного разом, буде троха легше. Але, як то кажуть, індик теж думав, доки в суп не попав. Я шалено сумую. На стіни лізти хочеться. Ще й можливості побачитись поки що не маєм ні я, ні він. Тому чекаємо найближчого зручного моменту, аби вирватись один до одного.

Телефонні розмови щоночі, ранкові смс і дзвінки в скайпі — то всьо класно, звісно. Але вкотре впевнююсь, що ніщо з цього всього не замінить живого спілкування і фізичної присутності коханої людини поруч.