самовдосконалююсь

Краса потребує жертв. Сталий вислів і вже, навіть, банальний. В основному, його чуєш від дівок, які страждають, бо носять височезні підбори, або одягають капронки в 20 ден, коли на вулиці завірюха або ж просто дуже холодно. Таке можна почути, коли робиш епіляцію або ж щипаєш брови.

Це все так і є, погоджусь. Але тепер я розумію даний вислів трошки інакше. З власного досвіду. Ні, це не через носіння підборів чи щіпання брів.

Рік тому до мене дійшло, що я маю жахливий прикус. Півроку я жила з цією думкою, думаючи-гадаючи, що можна зробити. Після цього я дійшла до висновку, що без скоб тут не обійтись.

Я вже в серйоз почала задумуватись щодо них, ходила на консультації до ортодонтів і чула одне: «серйозний випадок. тільки скоби. більше ніяких варіантів».

Я погодилась. Коханий не одобрив цього, бо «ты и так красивая. зачем тебе все это?» Але як би там не було, я вже зробила остаточне рішення і твердо сказала про це коханому. Він трошки попсіхував, постраждав, але потім вже змирився, після того, як я прочитала йому нотації про муки, які чекають мене. Не йому ж носити залізо на зубах півтора роки.

Коли вже діло набрало обороти, моя ортодонт заявляє мені, що для того, аби все зробити, як треба, мені треба видаляти два зуба. Після цього речення доцільно було б приліпити фото мого виразу обличчя, коли я це почула. Але так як такого не маю, тому просто скажу, що це для мене був величезний шок. Кількасекундний ступор і промовляю свою відповідь: «я погоджуюсь».

Про те, як мені рвали зуби, я краще промовчу. Бо це був занадто сльозливий етап. Я його пережила. Було нелегко, та я справилась. Півтора тижні жила на різних пюре, бо тільки таке і можна було їсти. Мама, ніби знущаючись, накупила різних смаковеликів, яких мені нізя. Коли вже потроху я почала переходити на нормальну їжу, в мене жахливо почали нити зуби. Їсти не могла взагалі нічого, жила лише тільки на банановому пюре і чаях.

А от вчора в мене почався новий етап — я вже в скобах. Перші години дві після візиту до ортодонта в мене був стан пригніченості. Самооцінка глибоко в сраці, настрій там же. Чому?! Незручно, вигляд не дуже і взагалі.. Виявилось, що морально до цього я не зовсім готова була. Раціон харчування треба змінювати. Не кардинально, але все ж таки.. Газованих напоїв не можна. Навіть шампанське тепер для мене табу. Хоча сказали, на Новий рік трішки можна. Хоч трішечки — це вже радує 🙂

Сьогодні я вже більш-менщ змирилась з скобами, вже посміхаюсь на всі зуби. Єдине, що турбує — відчувається вже той біль, про який попереджали,і про який вичитала я. Тепер я вже на собі відчула цей «ефект піаніно», коли язиком проводиш по зубах, а таке враження, ніби ти пальцем проводиш по кравішах піаніно. Бррр.

І також одне з важливих питань, яке мене хвилює — коханий наважиться мене цілувати, чи ні? 🙂

Але що б там не було, які б випробування мене не чекали попереду, я зупинитись вже не можу. Я не хочу зупинятись. Результат, який чекає мене після півтора років носіння скоб, дуже мотивує. І він затьмарює все-все.

Я розумію і знаю, що я не досконала. І такою ніколи не стану. Я маю багато комплексів, але тепер розумію, що їх можна позбутись. З одним із них я зараз і розправляюсь.

Багато хто каже мені, що не наважились би на скоби в моєму віці. Деякі кажуть, що це принизливо, а від деяких я чую захоплення моєю відважністю і сміливістю. Чесно кажучи, сама не знаю, як я наважилась на все це, не розумію, як погодилась на видалення абсолютно здорових зубів і дала згоду на півторарічну скову моїх зубів залізом.

Тому, повертаючись до початку моєї замітки, скажу, що ось це для мене жертви. Жертви, на які я свідомо йду для того, щоб подобатись собі й іншим, для того, аби стати кращою і показати іншим, наскільки я прагну цього вдосконалення. Я не хочу бути однією з тих, хто ниє, що і те мені не так, і те не подобається в зовнішності — я просто беру і виправляю ці недоліки. Навіть якщо на це потрібно забагато часу.


все налогоджується

Продивилась я останні свої замітки тутоньки і зробила висновок, шо я нитік. Соплі до колін вже висять, і не тому, що я хворію, а тому, що мій холеричний темперамент трохи притупився, і тепер тимчасово домінує меланхолічний.

Так от, вирішила я, що пора всім цим соплям своїм покласти кінець. Бо ще одна замітка в дусі «всепоганоойлюдонькиякжежитьдалі», і ті, хто випадково зайде на мій блог і наткнеться на неї, подумає, що в мене тут суцільні муки і страждання, а не життя, сповнене пригод і хороших моментів юної вісімнадцятирічної дівчини.

Ну так от, кажу вам з впевненістю — в мене все добре. Я вже не рюмсаю щовечора і щоранку, я вже багато посміхаюсь і періодично можу покричати на людей 🙂 Ну і то тільки тому, що вони мене курвлять. Ну, а як ми знаємо, в світі не без цього.

Все налагоджується. Людина, що зникла, знайшлась, а точніше — об»явилась сама, навчання потроху добігає свого кінця (ну, по крайній мірі в цьому році), кохання все ще присутнє в моєму житті і сподіваюсь, що тікати не збирається. Ну і друзі, без яких я нікудИ, також зі мною, якщо навіть і не фізично, то морально вони точно цілодобово в моєму серці.

Є кілька новин, які ну прям язик чешеться, аби розповісти вам, ну але поки що, доки точно ще нічого не відомо, я стримаюсь. Залишу таку собі невеличку інтригу. І якщо все вийде, так як я того бажаю, то чекайте розповідь від мене у всіх подробицях 🙂

Ну а поки що я буду завершувати. Зараз заварю собі кавці, вмощуся в ліжечку і читатиму книжку. Влаштую собі справжній домашній вихідний.

І ледь не забула — з зимою вас, любі мої. Невідомо, наскільки холодною виявиться вона цьогоріч, та я бажаю, щоб кохання зігрівало вас навіть в найлютіші морози 🙂