безвихідність

Не раз ми впевнюємось в тому, що життя — воно як зебра: полоса біла, полоса чорна. І ми всі бажаємо, щоб темних періодів в нашому житті було якомога менше, ну або ж щоб вони взагалі були відсутні.

І в цьому плані я така ж, як інші. Я хочу, щоб печальних моментів в моєму житті було менше й менше, але від мене це мало залежить.

По натурі своїй я дуже емоційна, тому будь-що може вивести мене з себе і так само будь-яка дрібничка може мене засмутити. І це я вважаю одним з своїх найбільш шкідливих недоліків.

Шкідливих, саме так. Чому? Я багато переживаю і нервуюсь, і саме це стало причиною частих візитів до лікарів. Також через мої нерви я погано сплю і часто ллю сльози. На ранок ефект просто жахливий — страшно на люди показуватись, чесне слово.

Зараз, що мене, скажімо так, радує — я хоч знаю причину всіх моїх істерик. Але особливо нічим це не допомагає.

Я невчасно почала забивати на навчання. Ой, як невчасно — останній курс, кінець семестру, сесія, що вже дуже близько… А мені все одно. Отак от просто все одно. Бо я зациклилась на одній проблемі, яка бентежить мене вже четвертий день, і відволіктись ніяк не виходить .

Четвертий день не проходить без сліз. Я вже навіть стомилась плакати, але стримуватись просто не можу.

Мене вбиває безвихідність цієї ситуації.

Дуже важко, коли людина просто так, не пояснюючи нічого, зникає з твого життя. В прямому значенні — зникає. Четвертий день я нічого про неї не чула, і вияснити теж нічого не можу. А голова просто вже обертом йде, роздумуючи, що могло статись з нею, чому все так.

Спочатку був один варіант, а зараз я відчуваю, що він безглуздий. Зараз мені здається, що все набагато серйозніше. Але ж підтвердити свої здогадки я не можу. І від цього просто хочеться лізти на стіни.

Я тримаю кулачки і молюсь щоранку та щоночі, щоб з цією людиною все було гаразд. І це вселяє трохи віру.

Але тривога все одно не полишає мене.