апатія

Ніби й нічого такого не траплялось, але все одно всі ці дні проходять в неймовірному темпі з неймовірною напругою.

Свого брата я відвідала. То були чудові 4 доби. Особливо, вечори були класні, коли вже всі всідались відпочивати від тої щоденної суєти.

Прихопила з собою Дмитрулькіна по дорозі з столиці. Тепер те чудо буде зі мною наступні 1,5 місяці. Це чомусь заспокоює і надає сил.

Сьогодні весь день в голові проводжу аналогію з карточним будиночком. Будуєш його, будуєш. Один невірний рух — і все зникає, падає донизу. Це я про свої плани. Все так добре йшло, але от в останній день все повернуло в абсолютно протилежну сторону. Цілий день настрій або галімий, або нейтральний.

Завтра валю з міста на невизначений час. Знаю лише одне — надовго. І ще тиждень назад я чекала цього моменту, а зараз вже емоцій нуль. Просто не хочу нікуди їхати. Ледь змусила себе скласти речі. Чотири години провозилась і толком нічого й не зібрала. Продовжу завтра.

А ше плюс до всього я вже другу добу хожу з високою температурою невідомо чого. І це ще більше мене пригнічує.

* * *

Як я вже казала, завтра валю з міста. В зв»язку з цим хтілось би  побажати всім жителям блокса вдалого літа. Проведіть кожен день так, щоб він назавжди лишився в вашій пам»яті. Насолоджуйтесь кожним моментом.

Я за вами всіма сумуватиму. Правда-правда))

Не забувайте мене.

Ваша Ксю 🙂

дорога до щастя

Все закінчилось. Я маю на увазі навчання, сесію. І не знаю, кому як, а для себе я велика молодець, бо ж поздавала всі шість екзаменів на одні «п’ятірки». Причому власними силами, а не так, як прийнято зараз, конвертами.

Сьогодні перший день відпочинку після важкого півріччя. І я цілий день не вилажу з ліжка. Ну ото ноут хіба що взяла, зробила кави і  нанесла чогось поїсти.

На вулиці сонце пече, неможливо вийти. А в кімнаті прохолодно так. І я лежу й балдю. А ще як подумаю, шо вже нічого не тре вчить в ці найближчі три місяці, то взагалі відчуваю себе, ніби в казці. Тілько принца немає))

Також радує думка про те, що завтра на пару деньків зміню свої географічні координати — їду до Києва. Побачу знову свого брата, за яким душа тужить вже з півроку, побачу свого племінника Дмитрулькіна. Пригорну до себе той свій улюблений і рідний шестирічний клубочок щастя і зацілую.

Тепер мій день починатиметься з дев»ятої ранку від того, шо хтось або лазитиме по мені, або таскатиме за носа, або ж просто стягуватиме з мене ковдру. Програма на день: мультфільми, машинки, вечірні кількагодинні прогулянки. І на закінчення — міцний сон. Ну або ж нічні посиденьки на кухні з кавою (або чимось міцнішим) і цукерками. То вже як вийде 🙂

І мені абсолютно не тре влаштовувати якісь там екскурсії містом, бо ж я погоджусь і на звичайний буденний режим. Аби тільки рідня моя була поруч. Бо з Дмитрулькіним я ще житиму місяці зо два, а от брата побачу фіг знає коли. Тому хочу побути з ним якомога довше.

Вже завтра я цілий день пакуватиму речі. Завтра бігатиму по крамницях в пошуках смачненьких гостинців для Дмитрулькіна. Вже завтра значну частину вечора я проведу в дорозі з книжкою і музикою, що гратиме в плеєрі. І завтра, стоячи на шістнадцятому поверсі біля вхідних дверей, я зателефоную братові і промовлю слова з пісні «Другої ріки»: «Відчиняй, я стою на порозі». І вже завтра я знову зможу сказати, що я щаслива.