подорож до літа.

Хочу літа!

Вже все так набридло.

Це грьобане навчання. А зараз ще й заліки ці кляті, постійне нагадування викладачів «Готуйтесь до сесії, а не байдикуйте. Ці оцінки вже в диплом йдуть!»

Ой. Ненавиджу такі періоди.

Зараз подумки в мене вже 8 червня. Ясна погода, десь 16 год дня. Я щойно прибула до себе на дачу і розбираю речі. Половина з них — книжки. Як же ж я без них 2 місяці буду?! 🙂

Потім я переношусь вже десь на кінець червня. Спекотний літній ранок. Я приготувала сніданок, покормила племінничка і збираюсь на пляж. Наклала в сумку всяких смачеників, вишеньок-черешеньок.. Наготувала «чемодан» малявці — пасочки, грабельки, лопатки. І до води.. ммм.

Липень. До мене приїхала коліжанка, яку я не бачила цілий місяць. Вона нарешті здала своє кляте ЗНО і вибралась до мене. Щаслива (бо ж набрала 190 балів з усіх предметів) і замучана (бо очікування результатів вивели з себе). Ну але ж свіже повітря виконує свою оздоровчу дію і ми, випивши кави з круасанами, валим гуляти в берег.

В серпні, як і минулого літа, ми чекаємо нашу рідню в гості — мій братєльнік з дружиною, і брат дружини зі своєю дружиною 🙂 І знову кожен день посиденьки до глибокої ночі біля костра, походи на пляж і прогулянки в ліс..

Доки писала всьо то, подумки перемістилась в це літо. Як же ж там добре. Тепло. А головне — ніяких турбот, а лише відпочинок, відновлення сил, життєвої енергії, провітрювання думок.

До цього блаженства лишилось вже якихось нещасних 45 днів. Викреслюємо їх потроху. Головне пережити. Головне дожити 🙂

кількагодинний фап-тайм або Андрухович в Черкасах

 

It’s unbelievable

unbelievable

how you do it

© Esthetic Education

Андрухович! в Черкасах! в кількох метрах від мене і моєї Пічєньки!

Аааааа!! Сбилась мєчта ідіота. Нє, двох ідіотів))

Боженько, людоньки, це було просто анбілівібл.

Ітак. По порядку.

Вдень все було ок. Ну, не зовсім так і ок, але терпимо. Думка про те, шо Андрухович зараз в Черкасах тішила і заспокоювала.

Погода була шикарна. Але коли вже підійшов час вилазити з дому на презентацію, почав моросити дощик. Доки я доїхала — пустився ливень, блискало і гриміло, шо мама дарагая.

В таку погоду в будь-який інший день я хєр би висунула на вулицю свого носа і сраку, але не сьогодні.

Ми з Пічєнькой вмостились на першому ряду. Прямо навпроти стола,  за яким мав сидіти пан Андрухович.

Перфоменс почалась. Ми, тільки-но почувши перші ноти того шикарного голосу, замовкли і впали в ступор. Сам Андрухович. Поруч. Невже таке можливо?!

Можливо. Ще й як.

Юрій Ігорович вміє досить гарно привертати увагу читачів. Його хочеться слухати постійно. Цілодобово. Його розповіді, зачитка уривків з книги — це просто щось неймовірне. Голос дійсно заворожує.

Я так захопилась слуханням пана Андруховича, що й забула про те, як жахливо мене мучить головний біль.

Не менш приємно його було слухати, коли він давав відповіді на запитання аудиторії. Пічєнькине питання, написане на листочку, він не розібрав. Але ми виправили ситуацію, задавши його вже після презентації.

Доки чекали можливості сфотографуватись зі славнозвісним поетом, прозаїком, есеїстом, випадково скєнтувались зі Святославом Померанцевим. Хто не знає — він є президентом міжнародного поетичного фестивалю «MERIDIAN CZERNOWITZ». Дуже приємна особистість. Говорити з ним було легко і цікаво. Договорились до того, шо ми з Пічєнькою вирішили відвідати у вересні даний фестиваль. Дуже просили його привезти Андрія Любку до нас в Черкаси. Сподіваємось, колись все-таки він виконає наше невеличке проханнячко))

Фотосесія з Юрієм Ігоровичем — ета била штота с чєм-то. Почнемо з того, що фотографом виступив сам Святослав. Він дуже впевнено, ніби проф. папарацці, виклацував нашим розрядженим фотоапаратом, примовляючи постійно «ну, фотограф з мене не дуже..» Дійшло до того, що Юрій Ігорович вирішив переконатись в можливостях починаючого (чи вже ні) фотомайстра. Трішки критики в адресу фотографа і от ми знову позуємо. Мабуть, це продовжувалось би ще довго, але в нас все ж таки розрядилась мильниця.  Тому довелось завершувати.

Після перфомансу вражень було хоч відбавляй. До сих пір от з Пічєнькою обговорюємо цей вечір. І це все триватиме мінімум з тиждень. Ну але ж, блін, це було просто шикарно.

Отже, величезна подяка Юрію Ігоровичу за те, що завітав до нас, за те, що урізноманітнив наш з Пічєнькою будній вечір, за його відповіді на питання, за декламування наостанок віршу «Пам’ятник», за те, що поспілкувався з нами і сфотографувався. Ну і за афтограф))

І також окрема подяка нашому «фотографу» Святославу Померанцеву. Теж досить цікава особистість. І його за язик ніхто не тягнув, тому най чекає нас на фестивалі 🙂

кавове безсоння

Мені не можна пити каву на ніч.

Особливо, коли я виспалась з самого ранку.

Особливо, коли мені наступного дня на навчання.

Але до мене не доходить. Доки писала той клятий останній семінар з  політичної економії, мені жахливо захтілось кави. Тому я й зробила зробила собі свою улюблену — гіркущу і без цукру, як завжди.

Зараз я повна сил і енергії. Хочте — зарядку зроблю, хочте — оббіжу 15 разів навколо будинку. Можу навіть огород засадить))

Але тільки не спать!

І от що мені тепер робить?!

Завтра дуже важливі пари, на яких я маю буть бодрячком. Але ж про то вже можна забуть, бо я буду взагалі капєц завтра зранку — сонне, заспане, ще й плюс до того дуже злюче створіння. Хоча.. В нас же фізкультура завтра першою ж парою стоїть.. Отже, наш ГриБорович швиденько роздуплить всіх. І мене в тому числі 🙂

Ну нічого. Якшо не допоможе фізра, то завтра ця ж кава буде рятувати мене. І вранці, і в обід, і ввечері 🙂

приємна несподіванка

Вечір. 22 година і скількись там хвилин. Я сиджу над проектом з англійської мови. Криша потроху починає рухатись в невідомому напрямку, зупиняти її сенсу вже немає — все одно не лишиться. Так от, перекладаю я слова на телефоні і тут з»являється на екрані заставка вхідного дзвінка. Дивлюсь на адресанта — мій колишній. Той мій перший, про якого я тут з самісінького початку писала. Оце так нєжданчік 🙂

Моє здивування він відчув, хоча я намагалась його не видавати. Ну але тут важкувато було це приховати.

Говорили близько години. Ще й так мило поспілкувались. Як завжди, на обох нахлинула ностальгія тих часів. Згадувалось лише хороше, що з нами траплялось. Довгі нічні розмови, його приїзд до мене, наші зустрічі і т.д.

Згадували, як все почалось, як розвивалось. Згадували, як він постійно передавай «привіти» моїй мамі і обов»язково мав чути, як я їй їх передавала. Згадували, як колись опівночі купались в льодяній воді на річці. Саме після цього купання я захворіла ангіною тоді. А ті розмови до ранку — про все і ні про що. Але ж обом хотілося якомога довше чути голос один одного в телефонній  слухавці..

Вічувалось, що під час цієї розмови в нього на обличчі була посмішка. Обидва розуміємо, що з тих відносин нічого серйозного не вийшло б. Але обдидва не жалкуємо про те, що було. Як сам він казав сьогодні: «Приятно иметь такие воспоминания». І це правда.

Говорили ще про моє нинішнє життя, про його сьогоднення. Помітила, що він став більш ввічливий, стриманіший, спокійніший. А от говорити було так же ж приємно, як і колись. Правда, вже без тих почуттів.

Отак от я проговорила з ним до о пів на 12. Проект до сих пір не доробила, тому буду закінчувати почате зараз. Затарюся кавою і впірьод із пєснєй.

Ну але от заради таких розмов, думаю, можна відкласти пари на певний час і згадати разом все, що було.

кошак.балдю.всьо.

Ніби-то й нещодавно, а наче вже й давно я познайомилась з творчістю Андрія Любки. Хто не знає — то є сучасний український поет, а з сьогоднішнього дня, коли вже вийшла в світ його перша прозова книга, його можна назвати й прозаїком.

Знайомство почалось з того, що я випадково знайшла в аудіо декламацію його вірша «Дегустація твоєї шкіри». То було щось божественне. Одразу після прослуховування я полюбила його. Але на цьому тимчасово все й закінчилось. Пізніше я якось знов на нього вийшла, знайшла його в «вк» і вже остаточно закохалась в його творчість і в нього самого також.

Любку називають поетом-еротоманом. Хоча сам він не любить, коли про його вірші відкликаються, як еротичні. Так як не вважає, що в них присутнє щось подібне.

Але ж що б там не було, вірші його прекрасні. Якщо при прочитанні деяких творів верне від вульгарності, то тут і не помічаєш цієї легкої еротичності. Вона там здається саме в тему.

Він пише про жінок і не тільки. Але все ж таки більшість його віршів — про прекрасну половину людства. Як сам він зазначав в одному зі своїх інтерв»ю: «Нічого святого, крім жінок, я не бачу, серйозно. А щодо жінок – взагалі кумедна ситуація. Одна моя дівчина ревнувала до віршів, і коли я про когось писав тими ж словами чи в схожий спосіб, вона страшенно дратувалася. Я думав, що вона істеричка».

Як я вже казала, я обожнюю його вірші. І чекаю не дочекаюсь, коли мені в руки потрапить його нова книга «Кілер». А поки такої можливості в мене немає, я перечитуватиму його збірки поезій «Вісім місяців шизофренії» та «Тероризм».

Якщо я помру — стану твоїм янголом-охоронцем.
Просто люби мене, і я захищу тебе від усіх
бродячих псів цього міста, від усіх комарів і спеки.
Клич мене на ім´я, і я починатиму тебе цілувати
за кілька хвилин до твого пробудження.
Згадуй про мене частіше, і я пильнуватиму,
щоб на твоїй кухні нічого не пригорало.
А поки я живий, дозволь мені дозволяти собі все,
що я хочу з тобою зробити.
Дивися на мене тепло, і я поламаю ноги
всім паркувальникам, які псують тобі настрій.
Можеш мене навіть прибити, та я все одно
ляскатиму тебе по сідницях у людних місцях.
Цілуй мене із заплющеними очима, — і я буду судомно освідчуватися,
коли все в тобі пружниться і стискається.
Дзвони мені за будь-якої нагоди, хоч зараз, коли це читаєш,
і я не тямитиму себе від щастя.
Дозволь повільно знімати з тебе трусики, —
і я очищатиму воду, яку ти п´єш.
Дозволь зривати з тебе трусики, —
і я тільки це й робитиму.
Просто люби мене, і я й далі ніяковітиму,
коли ти до мене всміхаєшся.
Просто люби мене, і я буду твоїм янголом,
твоїм охоронцем.

ниття

Прийшов час понити, поскиглити. Кажу одразу — причин на то всьо немає, ну або просто я не можу віднайти їх.

Всьо було добре. Аж занадто добре, шоб бути правдою. З своєю Пічєнью я шикарно провела добу — китайська лапша з креветками, суші, кава і ще багато різних смачеників. Голодними ми не були. Та і не сумували. О 1 годині ночі почали перевірять Пічєнькине пробне ЗНО з математики. Потім до 3 ранку говорили.

Зранку все теж було непогано. І вдень теж. А от під вечір мені стало паскудно. Пробувала заїдати то всьо солоденьким чимось, але результату ніякого.

Чомусь от так важко на душі. І я не можу збагнуть, чом саме. Щось мене тривожить, щось турбує, а от що — не розумію.

Можливо, це все тому, що завтра понеділок, а в мене був лишень один-єдиний вихідний, і я просто не встигла нормально відпочить? Можливо.

А, може, це тому, що я прочитала «Грішницю» Олени Печорної, і так розпереживалась за головну героїню, що до сих пір мене ніяк не відпустить? Це теж як варіант.

Ну але все ж таки це не ті причини, через які мені паскудно. Фіг його знає, з якого це дива мене так перемкнуло. Та ладно, завтра попустить.

Пішла я спать. І засинатиму з думкою про те, що в мене скоро буде  «Лексикон інтимних міст» Андруховича 🙂