та іди ти в сраку, друже

Щоб довго і нудно не розмусолювати вам причину моєї агресії, я просто кину переписку


Він: I know u get better for a few days)
Я: i hope
всьо. мені набридла англійська)

Він: а мне укр
Я: а мені нє)
я в повсякденному житті ж українською спілкуюсь. то тіки з тобою на російській..
Він: ну вот и всё
Я: ти чого? Оо
Він: на русском)
Я: ну то говори на російській
я поки шо на укр. буду. бо мені як кожен раз розкладку переключать..
Він:
ничего страшного
Я: чого ти бісишся?
Він: я? нет)
Я: мені знову здається?
шось дуже часто в мене такі галюцинації
Він: ты же болеешь)
Я: пасіба, блін

Ох і ж мене взбісило таке ставлення до того, на якій мові я розмовляю!  Не розумію причини такої агресії. Це мені говорить людина, яка прожила 18 років свого життя на Україні. Я, звичайно, все розумію — виховування, спілкування в родині і т.д., але ж так все одно не можна. Він же мене розуміє прекрасно. І я не на якимось там китайсько-арабським суржиком говорю, а українською мовою, яку він 9 чи скільки там років вивчав у школі, а потім ше у ВНЗ.

Сталось би це місяць тому, я б такий твір забєцала на українську мову! Чудова тема була: » роль українського слова, української пісні та українського мистецтва в житті сучасної молоді». Такий би твір був — ммм, «зєфірка», ше й приклади з життя б привела.

Афігєть просто! Тепер хєр я з ним російською мовою заговорю. Або українська, або взагалі говорити не буду. Переживу якось.

Може, десь в чомусь була неправа я, але я своїх промахів тут не бачу. Тому єдине, шо можу сказати зараз, то це:

Та іди ти в сраку, любий друже!

Я вже балдю від цеї книги

В зв»язку з тим, шо я хворію і вже, можна сказати, 3й день не ходжу на навчання, я загубилась в днях тижня. Бо починаючи з суботи в мене відчуття цього дня триває й до сьогодні. В неділю в мене була субота, вчора була субота, і субота в мене сьогодні. Я-то прекрасно розумію, шо зараз вівторок, але в мене це субота.

І саме в одну з цих субот почала ж я все-таки читати «Мартіна Ідена» by Джек Лондон. Ну шо я можу сказати?! Моєму щастю немає меж! Нарееешті я читаю книгу, яка мене захоплює з перших сторінок, нарешті я знову присвячую все більше часу читанню. Бо після Ліни Костенко і її  роману «Записки українського самашедшого» мені попадалось фіг знає шо.

В двох словах про її роман — ойй як же він мені сподобався! Це просто чудова книга. Читаючи роман, разом з героєм переживаєш, коли бачиш, як важко живеться, коли відображаються його не досить гладкі стосунки з дружиною і, разом з тим, наче повертаєшся в минуле — початок 2000 років, відома на весь світ Помаранчева революція… Незважаючи на купу домашнього завдання, я в день прочитувала по 100 сторінок книги. «Записки ураїнського самашедшого» можна назвати для мене відкриттям осені. Раджу почитати. Думаю, не пожалкуєте.

Так от, повернімося до Джека Лондона. Я почуваю себе такою молодець, шо не прогадала з книгою. Навіть, перед сном, коли очі вже злипаються, я все ще читаю, бо цікаво ж ну шо там буде далі. Незвичні для головного героя  — моряка Мартіна Ідена — почуття до освіченої, милої, прекрасної Руф — дівчини з буржуазної сім»ї. Намагання головного героя прибрати цю прірву, яка між ними.. Я просто німагу! Читаю-читаю-читаю і хочу вже скоріше дізнатись, чи вдасться це Мартіну, чи ні. Ох, я вже балдю від цієї книги. 🙂

А ше до мене дійшло, що сьогодні передостанній день осені. Вже післязавтра буде грудень-місяць і все більше діток будуть рахувати кількість днів до Нового Року. Студентів чекають сесії і заліки, школярів — семестрові контрольні роботи, на роботах почнуть готувати річні звіти.. Відповідальний місяць нас всіх чекає. І я хочу, шоб скоріше він минув. Бо я вже хочу Нового Року. Мамця сьогодні накупила мандаринів і саме їх аромат навіяв мені це бажання.

ну як завжди

От чому завжди, коли ми робимо шось не так, як хочуть інші, на нас починають ображатись? Ніхто ж не подумає, чому саме ми обрали інший шлях, а не той, який нам сказали.

Черговий раз я захворіла. Починалось все з безобідного болю в горлі. Ну попила я чаї гарячі, попшикала спреєм горло — має пройти. Но нє тут та била.  Буквально за пару днів моє горло стало червоніше будь-якої гуашки червоного кольору, почало боліть ше сильніше і в додачу я втратила голос. Температури немає, хоч би на градус піднялась, так нє — 36.5 максимум.. 2 дні я сиділа вдома, вчора навіть на навчання не пішла. Але ж дома мені скучно, хоч би десь пройтись прогуляться хо. Вчора ж в мене по плану був театр, вистава по Гоголю «записки сумашедшого». Ну не буду ж я вдома сидіть!

Мій нинішній типу кавалєр вирішив включить в собі такого заботлівого мужчіну і сказав «нєт. сєводня ти нікуда нє пайдьош. ти вєдь больная, зайка. сіді дома і лєчісь». Сам же в цей час намилився до якогось там друга на день народження.

Ясєн пєнь, шо його я не послухала. Бо дома сидіть набридло і ше ж на виставу хо, та плюс ше ж і квитки купила. Сходила. Отримала задоволення. Актор просто умнічка. Як він сказав, вчора грав він цю виставу 263й раз. Ше більша умнічка. Відданий своїй праці чолов»яга.

Так от, сьогодні те чудо (те, шо типу мій кавалєр) образився на мене, бо я його не послухала. Ахрєнєть!  Тепер зі мною не балакає. Ну і хай. Переображається. Тілько я в наступні рази  ж помщуся йому за ці його вибрики. Ше не придумала як, але обов»язково помщуся . Шоб жизнь маліной не здавалась 🙂

* * *

А ше, в зв»язку з тим, шо я захворіла і в мене з»явилось більше часу, то присвячу його я читанню. Хочу почитать роман Джека Лондона  «Мартін Іден». Почитала короткий зміст, почитала відгуки, мені має сподобатись. Тому сьогодні ж і почну. Хоча, мабуть, краще було б присвятить цей вільний час підготовкам до заліків, але мені лінь. Відпочину хоча б трошки від того напрягу.

хочу ізолюватись від людей

Сьогодні вночі, намагаючись заснути, я довго думала про те, про се, і прийшла до висновку, шо мені тре ізолюватись на деякий час від людей.

Причини на то я виділила такі:

  • я шось стала дуже агресивною. Доки сижу сама — всьо гуд, але тільки-но хтось буде знаходитись поруч зі мною, я можу зірватись в будь-який момент.
  • я помітила, шо зараз більше люблю мовчання. Мені комфортно, коли тихо і лише улюблена музика грає або якийсь фільм йде.
  • мені подобається самотність. Так хороше, коли ніхто тебе не зачіпає і ти займаєшся своїми справами собі тихенько і спокійно.
  • я просто стомилась. Стомилась від всього.

Я так хочу побути сама-самісінька кілька днів. Ніякого тобі навчання, ніяких гулянок, ніяких телефонних дзвінків.. Лише я, мій затишний дім, книги і плеєр. Ох, це було б просто чудово..

——-

А ше, мені здається, шо я потребую кількох сеансів у психолога. Спочатку ж я думала, шо мені просто тре якась людина, якій би я могла от все-все-все, те шо назбиралось в мене всередині, розказати. Але згодом до мене дійшло, шо мені ше потрібні розумні поради. Тому я вирішила, шо слід звернутись до фахівця. Можна було б сходити до хорошої жіночки-викладачки в моєму навчальному закладі (вона в нас психологію викладає. кажуть, шо вона дійсно хороший психолог), але я чомусь боюсь. Мені, мабуть, тре така особа, яку б я не знала і яка б не знала мене. Як на мене, тоді розмова виявиться більш ефективною. Хоча.. не знаю я. Але тре мені якось скоріше вирішувати, бо от німагу я все тримати в собі, маю необхідність виговоритись, бо дуже важко зараз на душі.. Хочу скоріше зняти цей тягар

хеппі бьоздей ту ю

Сьогодні своє 26-ліття святкує мій братєльнік. Вже вкотре я вітаю його не вживу, а просто по телефону. А так хочеться його потаскати за вуха, хай навіть 26 разів — це багато, так хочеться його розцілувати, бо ж він сьогодні виновник торжества.

Я горжусь тим, шо він в мене є. Ніколи в житті я не пожалкую, шо росла з ним. Ніколи в житті я його не розлюблю. Хоча кажуть, шо зарікатись не можна, або «ніколи не кажи ніколи», та в цьому випадку я впевнена, шо це «ніколи» вічне.

Я пам»ятаю, як ми малими бились за телевізор, бо в мене мультики йшли, а в нього якась там улюблена музична передачка. Пам»ятаю, як бились за те, хто ж на цей раз митиме посуд чи прибиратиме в кімнаті. Ледь не щодня скандалили. Але це нормально, ми ж малими були, дурними.

Пам»ятаю, як дізналась про те, шо він збирається одружуватись. Спочатку стільки радості було, а потім на весіллі ревіла стояла, бо розуміла, шо всьо, вже відпускати його пора. Пам»ятаю, як дізналась, шо він скоро стане татком. Пам»ятаю, як прикривала його перед батьками, коли він добряче відсвяткував з друзями народження сина. Пам»ятаю, як він перебрався до Києва і почав приїжджати до нас, в Черкаси, рідко, бо там вже робота, сім»я.. Коли ще було навчання, то раз в місяць-два він, вже можна сказати, гостював в нас на вихідних. А коли навчання скінчилось, то бачу тепер його лише кілька разів на рік. Коли він приїздить додому, або коли я їду до нього, то ми завжди при зустрічі хвилин зо 5 стоїмо обіймаємось міцно-міцно, бо так скучили один за одним. Коли їде він або я, то ледь стримую сльози на очах, бо розумію, шо побачимось ше не скоро.

Скільки моментів, пов»язаних з ним, зараз вирує у пам»яті. І єдине бажання зараз — це знову його побачити. Я вже так за ним скучила, от просто.. навіть не знаю, як описати це.

Коли мене питають чи є в мене брат/сестра, я з гордістю відповідаю, шо маю старшого брата.

Я не можу уявити, як би склалось моє життя без нього. Та тут і уявляти не потрібно, бо і без того ясно, шо це було б нудне життя.

Сьогодні, в його день народження, я хочу йому побажати всього най-най-най-найкращого. Я хочу, щоб його сімейне життя склалось якнайкраще. Я хочу, щоб його син ріс гідним хлопцем. Я хочу, щоб його сім»я була здорова і щаслива. Хочу, щоб його оминало горе і печаль тисячною дорогою, а щастя стукало в двері з повними руками приємних сюрпризів і дарунків. Хочу, щоб його життєвий шлях був світлим, безхмарним, сонячним і теплим. Хочу, щоб він лишався такою ж хорошою людиною, якою він є зараз. Я хочу, щоб в нього були вірні друзі, хочу, щоб були нормальні колеги. Хочу, щоб ангели берегли його сон. Хочу, щоб збувались його мрії і плани, щоб бажання його завжди співпадали з можливостями.

І все те, що я вище перечислила, я йому бажаю. Все-все-все. До єдиної крапельки і навіть більше.

Хочу, щоб він знав, шо він в мене найрідніший, найкласніший, найкоханіший брат на всій планеті Земля, та, навіть, у всій галактиці. Я дуже-дуже люблю його. І хай ми побачимось лише аж на Новий рік, я все одно сьогодні хоча б заочно потаскаю його за вуха. 🙂

Мої вчорашні походеньки

Вчора настав той день, коли я все ж таки поперлася на кіно до Сумки-Довгунця.

Якшо ввечері я хвилювалася шо воно і як буде, то з самого ранку мені було пофіг на все. Але відмовлятись я не збиралась.

Попереписувалась з ним зранку смс-ками, перепитала чи не передумав він. Запитання було тупим, бо відповідь на нього була очевидна — канєшно шо нє.

Пари закінчились і я бігом погнала на зупинку. Сіла в забиту маршрутку. Всю дорогу я думала, як же хороше, шо я живу не в тому районі, бо аби я оце щодня їздила в такому забитому транспорті, то я б не витримала. Через ці думки я ледь не пропустила ту зупинку, на якій мала йому звонити, шоб він мене зустрів. Позвонила, сказала. Далі ледь не провтикала зупинку, де тре виходить, бо знову окунулась з головою в думки. Вихожу на зупинці — його нема. Ну ладно, думаю, почекаю трохи. Після двох хвилин очікування я дуже змерзла і вирішила позвонить Сумці-Довгунцю і накричать на нього, де ж він шляється. У відповіть почула «я ровно через 1 минуту буду». Повезло — прийшов трохи раніше. Без абнімашек не обійшлось. Ну ладно, пофіг. Пішли ж ми до нього. Тіки зайшла в квартиру і кайфонула — ааа..теплоооо 🙂 Він допоміг мені знять куртку мою (джентельмен прям), повів мене на кухню. Там зробив мені чайок, пічєньку купив спешл фо мі. Але видно було, шо чогось все-таки трохи стіснявся. Шось ми з ним там попробували побалакать, та в принципі розмова була ніачьом. Пішли ж ми до кіна. Ну, як і очікувалось, дивиться він хотів якийсь серіал. Ладно, пофіг, дивимся. Не люблю я, правда, всяких там оборотнів, вампірчиків, мертвеців, але дивились серіал саме на таку тематику. Він був не страшний, аж обідно. Ну сам сценарій наче непоганий.  Протягом всієї серії (1 год і скікись там хв) Сумка-Довгунець намагався мене злякати. Але так вийшло, шо я не жахана і його різких «бу» я не боялась. Він, мабуть, розстроївся 🙂

Потім подивились ше якийсь серіал. Цей вже був цікавіший — смішний, молодіжний. Назву вже, звиняйте, не пам»ятаю. Там серії були хвилин по 20, то ми подивились їх аж 2.

В зв»язку з тим, шо вже було десь початкок на шосту, то я почала збиратись додому. Сумка-Довгунець як узнав, шо до мене немає ні одної прямої маршрутки звідси, одразу ж сказав, шо він мене одвезе додому сам. Я ж, як  скромна дівчинка, начала казать, шо не нада, я і сама доїду, але то було марно, бо він вже сам все рішив. Ну нічого страшного — мені ж краще, бо не тре буде ше 15 хвилин іти додому з зупинки по холоду.

Коли  він вже віз мене додомцю, то я знов була в своїх думках. Спокійна музика розслабила, в машині було тепло, їхали ми не швидко і мені це подобалось. Він там ше шось підспівував навіть, та мене це не напрягало.

Довіз мене в цілості і сохранності. Живу-здорову, не згвалтовану (як моя Орлик кричала), не биту, не катовану і не голодну. Ше й + з гарним настроєм)

От так от всьо пройшло. Загалом, мені сподобалось. Не дуже-дуже сильно, але сподобалось.

По ходу, продовження ще буде 🙂

Ох ця моя цікавість

Події не стоять на місці. В тому числі і та історія з Сумкою-Довгунцем.

Я вже казала, шо ми збирались з ним на фільм. Спочатку я мало вірила в те, шо всьо можливо.  Пізніше я вже була більш впевнена, шо говорить він серйозно. А вже вчора і, зокрема, сьогодні, я переконалась в цьому остаточно.

Домовились на завтра, вже, навіть, сьогодні після пар. Аааа. Мені страшнувато трохи, але ж, зараза, цікаво. І ця цікавість перемагає.

Так як в нас трохи не співпадає розклад занять (в нього 3 пари з 8.00, а в мене 3 пари з 9.35год),  а він все ж не полишає цієї ідеї, то ми вирішили, шо план дій буде таким:

Після пар я йду на зупиночку, сідаю в потрібну маршрутку і прямую до нього. Позвоню йому, коли буду на певній зупинці, шоб він встиг  вийти і зустріти мене.

Куди їхать він мені розказав. Навіть сказав, на яку маршрутку тре сідать, хоча я і сама знала, бо була в тому районі вже не раз.

Ох же ж мені цікаво, шо і як буде. Я собі навіть уявити цього не можу: як зустрінемось, про шо будемо говорить і т.д. Я ж з ним ніразу вживу не спілкувалась, якшо не разувати двохвилинну розмову по телефону.  Ну все одно це все якесь таке інтригуюче. Я навіть не можу всістись вивчити вірш, який мені задали по літературі.

Сподіваюсь, шо нічого не зірветься. Бо я тоді буду дуже засмучена. Чекаю-не дочекаюсь вже цього.  Ох ця моя цікавість..)

Обов»язково  відпишусь шо і як пройшло. Побажайте удачі))

Я стомилась від навчання

Ні, це не означає, шо мені набридло вчитись. Просто зараз викладачі якось по-особливому змушують нас вчити все, шо просто сил ні на шо не вистачає.

Майже кожного дня семінари/самостійні/контрольні. І все треба вчити-вчити-вчити. Може навіть бути, шо в день буде 3 семінара, от як, наприклад, було минулого понеділка.  Це було дуже важко морально витримати. Тому що відпочити не встигаєш, як вже знову потрібно зосереджувати свою увагу на відповідях інших, шоб потім щось додати чи виправити.

Йде лише третій місяць навчання, а я вже сил не маю. Відчуваю жахливу моральну втому. Від цього постійного вивчення матеріалу я ледь не щожня потерпаю від головного болю. Вдень мені треба хоча б годинку поспати, шоб відновити трохи сили і потім всістись за пари, бо інакше я не можу — просто не соображаю нічого.

Ше в зв’язку з цим Євро-2012 ми вимушені навчатись по суботах (радує, шо хоч не щотижня, а через), шоб раніше закінчити навчання. З однієї сторони, це добре, бо потім буде 3 місяці відпочинку. Але з іншої точки зору, сидіти в суботу 4 пари по 1 год 20 хв ну дуууже вже важко. Ше плюс нам викладачі люблять робити таке западло, шо б суботу в нас обов»язково буде який-небудь семінарчик чи самостійна.  Мало того, шо і так 6 днів на тиждень працюєш, так ше й в єдиний вихідний відпочити нормально не можна, бо потрібно вже робити пари на понеділок.

От в черговий  раз сиджу над черговим семінаром з політичної економії. 7 сторінок зошита, списаних моїм маленьким почерком в кожній клітиночці майже сплошним текстом, треба вивчити на завтра. А я не можу. Не сприймаю.

Мені потрібен відпочинок. А його мені ше чекати 2 місяці. Як витримати? Не знаю.

отакі от у нас пироги

Як обіцяла, тримаю в курсі всіх подій, пов»язаних з Сумкою-Довгунцем.

Переписуємось ми вже щодня. Вчора він мені навіть звонив. Зауважу, шо в нього інший мобільний оператор. Так шо я була дуже здивована. Говорили, правда, ми не довго, так як в нього там якісь справи були чи шо, і він в перерві мені зателефонував. То була взагалі перша наша розмова (мається на увазі з часу нашого знайомства, бо до цього ми ше раз були балакали колись). Якось, по-моєму, не дуже вона вдалась. Ну то таке.

Вчора ввечері я взагалі була ошарашена! Зібралась йти вже в ванну, перед цим попрощалась з ним і тут опа — приходить повідомлення: «а вот ты мне нравишься»..

Фааааааакін шіт!

Я там чуть не впала.. Я, звичайно, здогадувалась, шо до того все йде, але ж, блін, і подумать не могла, шо це дійсно відбудеться.

Сьогодні по дорозі в технікум бачила його. Ну не то шо бачила, я просто помітила здалеку його машину і бачила, шо хтось там тусується коло неї . Злякалась вже, шо щас почнуться абмінашкі-целавашкі, тому навушники в вуші, музику гучніше, темп прискорила (я  + ше на пару запізнювалась) і іду тіпа нікаво нє віжу 🙂

Все-таки сьогодні ми зустрілись поглядом. Здалеку. Помахали один одному, кивнули головою, посміхнулись і він пішов далі, а я продовжила розмовляти з одногрупницею.

На фільм все ніяк не зберемся. То в мене не виходить, то в нього. Але начебто варіант є завтра і в середу. Так шо чекаємо, чекаємо))

 

Ну, загалом, отакі от новини 🙂


Криза

Я оце не знаю, шо зі мною сталось.. Якась така перебірлива я стала останнім часом. Це просто жах якийсь.

Наш Сумка-Довгунець все-таки досить серйозно налаштований на те, шоб подивитись разом якийсь фільм. Давай ми вирішувать, шо ж будемо дивитись.. Він все пропонує, а я тіки: «той не хочу, той не буду, цей вже бачила, а цей не бачила і бачить не хо, цей не цікавий, тут мені назва не подобається, а той не люблю..» ну і т.д. В нього, по ходу, залізне терпіння, я вам скажу.. Загалом, так нічого і не вирішили..

З книжками — то взагалі повний аут. Буквально ше місяць назад, я читала, шо ненормальна. Пар хоч було вчити дофігіща, але я книжки по 500 стор. днів за 5-7 читала. А зараз.. Карпа і її «Піца «Гімалаї» не вражає. Вже другий тиждень її читаю і лише на 100 сторінці зараз. Скачала з інтернету собі Буковскі. Почала читати «Поштамп» — спочатку наче нормально, а потім мені сюжет одноманітним став.. Прочитала відсотків 60 і зависла. Люко Дашвар і її «Мати все» поки шо читать не хочу.  В  мене ж, блін, цілий список був книг, які я хочу прочитати. Їх там, штук 30 точно нарахується. Але от не хочу ні одної читати..

Може, я просто перевтомилась через це навчання?! Але ж все одно.. треба якось рятувати цю ситуацію. Причому негайно!

 

От тіки шо ж робити, а?!