ножкі-басаножкі

Сьогодні відкрила для себе нову крутезну кафешку. Називається «Чайна колекція».

Інтер»єр — немає слів. Столики зроблені з старих швейних машинок з ножним приводом. Під їх склом різні екібани з чаю, кавових зерен, какао-бобів, квітів.. Приглушене світло надавало загадковості атмосфері. Таке враження, шо то були свічки, а не звичайні люмінісцентні лампочки. А аромат приміщення — ммм.. це щось! словами передати важко. Суміш чаїв,  ароматів трав, смажених зерен кави, лукуму, трюфелів, шоколаду мимохіть змушують відчути себе, можна навіть сказати, наркоманом. Повітря цілком і повністю просякло очікуванням замовленнь, романтикою і… зламаними стереотипами про  сервіс черкаських кав»ярень. Плейлист підібріний вдало  — спокійна музика допомагає релаксувати і не думати  про буденність. Не можу не сказати про сервіс обслуговування. Персонал досить вихований, тактовний і відкритий до спілкування.

Взагалі, атмосфера досить затишна, приємна. Заходиш в кав»ярню — одразу розслабляєшся. Замовляєш каву, обираєш трюфелі до неї і чекаєш замовлення. Засмаглий інтелігент з правильною поставою в класичному костюмі пастельних тонів, з щирою усмішкою на обличчі піднесе Вам тацю з ароматною кавою та неймовірно смачними трюфелями і у відповідь на Ваше машинальне «дякую», невідривне від мобілки чи нетбука, промовить «насолоджуйтесь».

Взагалі, відчуваєш себе трошки дореволюційно (якби це не звучало «ванільно» — атмосферно). Відчуття подорожі у часі не полишає до закінчення трапези. Вся ця дореволюційність, з її інтелігентами, інтелігентками, інститутками… і легкою ноткою марксизму копняком під зад запихає тебе в нірвану.

P.S. Хотілось би саме тут влаштувати побачення.

P.P.S. Ну і шо, шо нарік — зато «баварського шоколаду» попила з трюфелями 🙂

всі 28 свєркають

Цілий день сьогодні хожу з либою на фейсі. Навіть математичка зіпсувала настрій лише на годинку. І чого, питається, я така довольна?! А я й сама не знаю. 🙂

Шоб в мене сьогодні був прекрасний вдалий день — я б такого не сказала. Якась подія сприяла цьому? Та ні, наче не сталось нічого такого..

А може, це через погоду?! За вікном сонячно, тепло, майже літо. А може, через те, шо лишилось місяць відсидіти на парах і все — заслужені довгоочікувані канікули. А може, просто в мене якийсь бзік в голові?! Ну якшо так, тоді частіше б такі бзіки в мене відбувались. Бо це так класно — відчувати себе задоволеною життям без ніяких на то особливих причин.

P.S. хочу якогось тортика. чи згущеного молока.. завтра неодмінно себе порадую чимось смачненьким))

солдатка

Сьогодні, вірніше вже вчора, був афігєнний день, навіть враховуючи неполадки в особистому. Про все погане я сьогодні забула і поринула в більш цікаву атмосферу.

Ця цікава атмосфера — польові заняття на дисципліни «захист Вітчизни» :)

Я ж бо замість того, шоб, як всі нормальні дівки, піти на медицину, кричала дужче всіх, шо хочу на «ЗВ» і мене разом ше з 2 дівками відправили до хлопців вивчати цю дисципліну. В першому семестрі було не дуже цікаво — лише лекції і марширування. А от другий семестр — це ухх! Лише 1 раз було, шо ми сиділи в аудиторії, а то ходили в тир на стрільби і в цей раз вже пішли на, так звані, польові збори.

Ми, дівки, форму з собою сьогодні не брали, тому нас, шоб ми не йшли на полігон «при параді», вдягнули в форму на кілька розмірів більшу. Ше плюс нас змусили вдягнути на голову каски, взяти сумку з протигазом і медицинську торбу. І вже в такому армєйському  вигляді (і пофіг, шо дівчата були в балєтках) нас повели на полігон. Там нас, дівок, особо не напрягали, а хлопці бігали по повній програмі. Спочатку було нецікаво, а потім, коли хлопакам запропонували грати в  «войнушки» — то всьо, панєслась. Вони фарбою фейси собі обмалювали, макети автомата закинули на плечі, лопати на пояс приципили.. Один в одного «стріляли», окопи рили.. Дитячі «войнушки» відпочивають)

Поки хлопці гралися, ми, голодающі дівки, вирішили піти шукати магазин. Виявилось, шо він відносно далеко, тому нам з одною дівахою довелось виходити в люди в ото такому вигляді в люди)) На щастя, в магазин ми так не зайшли, бо здибали якогось знайомого і напрягли його купити нам поїсти і попити. Ясен пєнь, шо нормального нічого не купили, бо були обмежені фінанси (речі всі лишились в навч. закладі), тому 2 невеличкі булки-маковики довелось ділити на кілька осіб.

Вкінці всіх цих ігор ДПЮшнік вирішив, шо якшо «ранених» нема — то то нецікаво. Тому нам довелось перев»язати одному «воїнові» голову, іншому — ногу (типу він її зламав). Потім ше товаришу підполковнику стукнуло в голову зробити саморобні носилки. Їх зробили. І на них до нашого технікуму полежало 3 чоловіки, і одною з них була я 😀 Ох і ж страшно було на них лежати. Але, як казала Леся Українка «шоб не плакать, я сміялась». І сміялась я півдороги, разом з ДПЮшніком) Донесли мене на тих носилках до самого технікуму. Всі, хто бачив картину повернення економістів і оцінщиків з польових занять, афігєвали — діти в камуфляжі, перебінтовані, декого взагалі на носилках несуть.. кіно і німці, в общєм))

Нє, ну день реально веселим видався. Єдиний мінус, шо ми голодні були, бо завтикали їжу взяти з собою (думали ж, шо недовго будемо). А так — афігєнчиком всьо.

хелп мі

Знову. Знову я розкисла не на жарт.

Мене не влаштовує нинішній збіг обставин. Чому?

Я коли з кимось перебуваю у відносинах, тобто зустрічаюсь, то люблю, коли мені приділяють увагу. Я хочу, щоб мені телефонували, хочу хоч раз в тиждень, але бачитись з Ним нормально, в неформальній обстановці. А в мене зараз все пішло коту під хвіст. Рано радувалась я. Тепер ми майже не зізвонюємось, навіть в «вк» ніякого спілкування. Можу позвонити/написати я, але нав»язуватись особо якось не хочеться.. Та і претензії свої пред»являти якось теж я не маю права — не так довго ми разом, шоб я вимагала від Нього щоденних телефонних дзвінків чи тої самої уваги, якої зараз мені не вистачає.

Може, я забагато вимагаю від відносин? Може, треба бути трішки попрощє? Але ж все одно.. Поняття не маю, шо робити в даній ситуації, як діяти..

Порадьте шось, поки я окончатєльно не скисла..

Фінал Євробачення 2011

В ніч з суботи на неділю пройшов фінал Євробачення 2011. Я навіть пожертвувала гульками  «с маладимі і красівимі» заради нього.

Якшо сказати про мої враження від конкурсу в двох словах, то я в шоці! Результати досить неочікувані, і це ще м»яко сказано. Перемога Азербаджану — для мене шок!  Мені вони взагалі не сподобались. Третє місце  Швеції — тут взагалі без коментарів, бо я ніяк не думала, шо «ай вілл бі поп»юле» ввійде в трійку найкращих. Друге місце Італії потішило, хоч шось приємне в результатах. Четверте місце Міки Ньютон — це взагалі найбільший нєжданчик!  Хоч і не люблю її, а вірніше непереваюю, та все одно вболівала за неї, під час її номеру і коли виставляли бали. Аж гордість взяла за таку неочікувано високу позицію.

Незадоволена досить низькою позицією Молдови — 12 місце. Я була впевнена, шо в 5 найкращих вони точно ввійдуть.  Також засмутило 9 місце Грузії, яких обійшли Джедварди, що дуже нагадують мені наших братів Борисенків. Позловтішалась із 16 місця Росїї. Приємно було бачити відрив України від них в цілих 82 (!) бали 🙂

Загалом, Євробачення 2011 виявилось досить непередбачуваним. Навіть букмекери конкретно лохонулись з прогнозуванням результатів, адже за їх результатами трійкою найкращих мали бути Франція, Великобританія та Ірладнія.

палєво! :)

На таке спроможна тіки я. Нє, звичайно, може, і ше хтось. але серед мого кола знайомих, так лохонутись могла тілько я 🙂

Коротше кажучи, в мої амурні справи батьки не посвячені. Вони, в принципі, майже завжди знають, коли я з кимось зустрічаюся. Особливо добре вони знали про мої колишні відносини. Але зараз я не дуже їм розповідаю про своє особисте життя, як би вони не старалися в мене випитати хоч шось.

На сьогодні в мене були плани построєні заздалегідь. Думала, звалю на цілий день з дому з подругою, погуляю.. але в останній момент все змінилось — мій, скажемо так, Кавалєр запропонував мені приїхати до нього. Ну так як ми бачимось помимо навчання рідко, то я, ясне діло, вирішила, шо все таки поїду до нього.

Вранці Він мене розбудив телефонним дзвінком і сказав, шо о 10 год чекає мене у себе. Ну я ж потихеньку почала збиратись. Коли я вже намилилась виходити з дому тато  мене питає «А з ким ти хоч гуляти йдеш?». Я бігенько випалила, шо іду зі своїм Орликом. І пішла. Тільки-но приїхала до нього, телефонує тато, мол «Ти де? як гуляється?» і т.д. Я сказала, шо я в кафешці сиджу з Юлькою. Він повірив. Хвилин через 30-40 знову роздається телефонний дзвінок. Знову тато. Беру трубку і чую трохань єхидний голосок:

— Так з ким ти там, кажеш, гуляєш?

Мене вже почало перекошувати:

— ее. з Юльою.

— з якою?

— з Орел..

— не бреши мені. бо я її щойно бачив.

і тут я себе за руку як гризону.. а в голові «твою ж ти мааать» 😀

— Де? оО

— Вона осьо собаку вигулює. Ну. так з ким ти там гуляєш? 🙂

— .. ееее… з кимось. — це все, шо я змогла сказати)

Ну тато мій мені нічого не сказав. Либитись почав, по-любому (у мене ж чуйка, коли його на ржаку тягне :)). Мама теж вже все знає. Нє, ясне діло, шо прям всього вона не знає. і слава Богу. але все одно для того, шоб вона його собі вписала в майбутні зяті, інформації їй вистачило.

Коротше кажучи, на підколах від батьків я буду тепер жити мінімум місяць. ех, як би мені витримати все це?!  Ну нічого. Сама кашу заварила — сама й розхльобуватиму. Радує, шо хоч моя «каша» дибільно-смішна, а не печальна. :))

кілька крапель інтимної лірики

В мене якийсь незрозуміло-романтичний настрій.

Шось стукнуло мені в голову і я вирішила почитати вірші Ліни Костенко. Її інтимна лірика — це шось! Читаєш вірш — і відчуваєш скільки душі туди вкладено. І кожен по-своєму оригінальний, кожен по-своєму торкає душу.

Очима ти сказав мені: люблю.
Душа складала свій тяжкий екзамен.
Мов тихий дзвін гірського кришталю,
несказане лишилось несказанним.

Життя ішло, минуло той перон.
гукала тиша рупором вокзальним.
Багато слів написано пером.
Несказане лишилось несказанним.

Світали ночі, вечоріли дні.
Не раз хитнула доля терезами.
Слова як сонце сходили в мені.
Несказане лишилось несказанним.


* * *

Спини мене. Отямся і отям.
Така любов буває раз в ніколи.
вВона ж промчить над зламаним життям,
За нею ж будуть бігти видноколи,
Вона ж порве нам спокій до струни,
Вона ж слова поспалює вустами.
Спини мене, спини і схамени,
Ще поки можу думати востаннє.
Ще поки можу… але вже не можу:
Настала черга й на мою зорю —
Чи біля тебе душу відморожу,
Чи біля тебе полум’ям згорю…

* * *

Я хочу знати, любиш ти мене,
чи це вже сон, який уже не сниться?
Моєї долі пекло потайне,
моя сама від себе таємниця!

Чи ти за мене душу віддаси,
чи розміняєш суєтно і дрібно?
Краса – і тільки, трішечки краси,
душі нічого більше не потрібно.

Чи, може, в цім калейдоскопі літ,
де все нещадно звичне і щоденне,
ти просто мені дивишся услід
і трохи любиш сни свої про мене?

* * *

І як тепер тебе забути?
Душа до краю добрела.
Такої дивної отрути
я ще ніколи не пила


Такої чистої печалі,
Такої спраглої жаги,
Такого зойку у мовчанні,
Такого сяйва навкруги.


Такої зоряної тиші.
Такого безміру в добі!..
Це, може, навіть і не вірші,
А квіти, кинуті тобі.


Супермаркет самотності (перламутрове порно)

Ось, як і обіцяла — цитати з книги «Супермаркет самотності»

Ідеальний чоловік — це гібрид банкомата і посудомийної машини.

* * *

Такий він весь тонкий, голубокровний, інтелектуальний, лінивий і йобнутий.

* * *

Який понт придумувати героїв, якшо навколо стільки ублюдків?

* * *

Дура дурна, дай поспати!

* * *

От урод…М-да, нехіле таке жіноче щастя.Бил би мілий рядом… Але я би відпиздила такого чмошніка!Аж гай би шумів і хмарки бігли. А я би його пиздила і милувалася-дивувалася, чого душі моїй так весело…

* * *

-Тут про тебе такі чутки ходять..
-Які, «такі»?
-Ну що ти — сука.
-І все? Так це ж правда.
-Ну, загалом, все.Це таке резюме.
-А, і хто каже?
-Всі кажуть.
-То передай всім, що я лягла в ванній на холодній кахлі голяком і плачу.
-А чо голяком?
-Бо так драматичніше.

* * *

Історійку я тоді накатала будь здоров. Ригали мама, плакав тато.

* * *

Абсолютно вільним може бути або той, у кого дуже багато грошей, або той, хто їх зовсім не має.

* * *

Груди в неї десь такі ж, як у мене, але коротші ноги. Чи, може, то просто мені, як і кожній тупій самозакоханій тьолці, так здається.

* * *

-Там ,певно, отакенні морські черепахи повилізали з води.
-Ага, по одній підходять розписатися в Червоній книзі.

* * *

Слава Аліні-візажисту, постаралася наді мною, зробила з гівна лялю..

* * *

Ти як гарна картинка з минулого…Така охуєнна картинка, що в її реальності я сумніваюся.

* * *

Ну і моя улюблена 🙂

Мені самотньо.Тупо самотньо. 
-Та тобі просто трахатись хочеться.

Жовта книга

Вирішила я написати сьогодні ше про одну книженцію. На цей раз це вже буде «Жовта книга» Ірени Карпи. Вона включає в себе 3 твори: «50 хв трави», «Фройд би плакав» та «Сни Ієрихона».

Ну шо я можу сказати?! Загалом, книга непогана. Як завжди, дофіга крутеньких цитат, типу

Спробуєш перескочити з мого потяга на інший — пристрелю прямо в польоті

Знаєш, мені здається, що нормально спілкуватися ми можемо тільки в ліжку.

Зазвичай останні слова пілота — це:»Ну всьо.Піздєц.»

Але якшо порівнювати з «Супермаркетом самотності», то ця книга сподобалась мені лише відсотків на 65, максимум на 70%.

Якшо в «Супермаркоті самотності» її швидкі перескоки з однієї розповіді на іншу були доречними і зрозумілими, то тут, особливо в «50 хв трави», я не встигала звикнути до одного, як вона вже переключилась на інше. та і тут все якось відносно одноманітно.

Але, все одно, читати можна. Чисто для того, шоб розслабитись і набратись нових фразочок)

Прочитати її раджу, але якшо обиратимете між «Супермаркетом самотності» і «Жовтою книгою», то невагаючись беріть першу — там набагато більше моментів, з яких можна посміятись. Пару з них викину в наступній заміточці 🙂

Л. Дашвар «Село не люди»

Збалакалась я зі своїм другом про книги: хто що читав, які книги найулюбленіші і т.д. Під час цієї розмови він мене запитав «Ксю, ти читала Люко Дашвар «Село не люди» ?» Я відповіла, шо шось таке чула, але не читала. Сам сюжет книжки, як зазвичай роблять в таких випадках, мені не розказували, а просто казали, шо «книжка афігєнна! обов’язково при нагоді почитай. тобі має сподобатись». Мене, ясне діло, уже все це зацікавило, але одразу ж купувати і читати її я не збиралась. Та, мабуть, судьба була мені на неї наткнутись в книжному 🙂 Довго не роздумуючи, я дістала з гаманця 32 грн., взяла книгу з полиці і понесла її до касира. Вийшла з книжного довольна, як слон. і фіг його знає звідки стільки радості.

Читати я почала її вже через дні 3 після покупки. Почала б раніше, та вирішила, шо треба дочитати ту книгу, яку я почала раніше. Так от, сіла я читати «Село не люди» в неділю. В неділю я її і закінчила. Якшо ви подумаєте, шо книжка нецікава і я її просто закинула куди подалі — ви помиляєтесь. Вже прочитавши кілька перших сторінок книга мене поглинула. Перші рядки книги, я б сказала, трохи оманливі. Адже прочитавши

«Катерина витерла губи, спитала:

— то це і є любов?.. Слизька..

Роман знітився:

— Це.. чоловіче молоко.

— А казали… любов.»

я чомусь подумала, шо книга буде досить відвертою. Але я зрозуміла, шо помилилась, коли почала читати далі.

Сюжет твору такий. Тринадцятирічна дівчинка Катерина закохалась в дядька Романа (чуваку було за 30). Він також був закоханий у цю маленьку світловолосу дівчину, яку часто називав Русалонькою. Звичайно, шо їм доводиться свої почуття ховати від сільської громади, шоб не викликати гнів односельчан. Та і навіщо їм лишні проблеми — плітки ж по селу позповсюджуються зі швидкістю світла, якшо не швидше, та і перекрутять все разів 350.. Короче кажучи, правильно робили, шо ховались.  А ше й в цю Катрю закоханий був син Романа — п’ятнадцятирічний Сашко. Заради неї він пішов на просто, як на мене, дибільний вчинок, на який його підбурив друг , і поплатився за це життям. На основі цих двох вищесказаних подій і розгортається сюжет роману. Розгортається він крок за кроком, затрогуючи сюжети, що йшли  перед ним. Підліткові необдумані ігри призводять до трагедії, трагедія призводить до ще одної трагедії і так далі.

На перший погляд здається, шо книга досить примітивна, може, навіть, і соплива. Але вона якась.. особлива, чи що. Мова, якою написаний роман, досить проста. Книга досить легко читається, затягує з перших сторінок.

Отже, книга мені дуже сподобалась. Тримала в напруженні весь час прочитання. Навіть опісля. Не жалкую, шо купила її. І не жалкую, шо прочитала.

Роман «Село не люди» потрапив у ряд моїх найулюбленіших книг, яких у мене не так вже й багато.