нічьо так день

Жахливо. жахливо. все не так.

мене нудить від нервів. ©

як тиждень почався, так він і продовжується. галімий тиждень. я ненавиджу вже ці 4 дні. сьогоднішній взагалі.

я посралась з математичкою. це взагалі.. хана мені тепер на її парах. але я не дуже особливо й жалкую. хоча б тому, що я впевнена в своїй правоті.

ситуація яка була?! в общєм, писали ми були самостійну. я звірялась з дівахою з свого варіанту і все було в нас ідентично. і тут вона каже оцінки за цю роботу. в цеї дівахи 10, в мене — 5. оО (в мене поки шо 12-бальна система, так як я лише на 1 курсі і проходжу шкільну програму). бляха, ну як може бути така різниця в оцінках? і це при тому, шо в нас відповіді співпадають. я ж, як борєц за справєдлівость, попросила її раз перепровірити мою самостійну, вона — нуль реакції. через деякий час я знову їй нагадала про свою самостійну — і знову ж реакції ніякої. коли я нагадала втретє, вже майже вкінці пари, вона нарешті відреагувала. але не спокійно, як я сподівалась, а з криками і воплями, типу хто я їй така шоб вказувати, і шо вона сама вирішує перепровіряти їй мою самостійну чи ні. і взагалі, різниці ніякої 5 балів чи 10. я афігєла! різниця, якраз, велика. причому досить. і ще плюс сьогодні нам мали виставляти р/к (середнє арифметичне за місяць, по якому потім виставляються семестрові) і ця «п’ятірочка» конкретно зіпсувала б всю картину. як я і сподівалась, моя взяла — вона все ж таки перевірила самостійну і виправила 5 на 10. виявилось, що самостійна ця моя взагалі була не перевірена і виходить, шо 5 балів стояло просто «від балди». після цього конфлікту в мене взагалі зникло бажання сидіти в неї на парах, враховуючи те, шо я і до цього ненавиділа цю викладачку.

і ше сьогодні, вдруге за день, зіпсував мені настрій якийсь дідуля в маршрутці. факін, які ж наглі люди похилого віку пішли! тут ситуація розвивалась таким чином: їду я в маршрутці додому, сиджу біля вікна. поруч біля мене сидить якась дівуля-студентка. заходить цей дідок і починає зганяти її з місця, негативно виражаючись в її адресу. почувши крики і боковим зором помітивши активні жести цього дідугана я обернулась в сторону, де відбувалсь дане дійство. короче кажучи, йому захотілось сісти саме на те місце, де сиділа ця ж дівуля і тому він почав істерити. шо саме цікаве, шо маршрутка була наполовину пустою і він вільно міг сісти на будь-яке інше місце. так ні! треба сісти саме сюди, потріпавши при цьому нерви людям і обзиваючи молоду дівчину. він свого добився — зігнав її з місця і сів біля мене. але на цьому не закінчилось. він почав шось базарити на мене, що я тупа, крива і т.д. почав мені розказувати, шо нормальні люди в транспорті не читають. і взагалі.. короче кажучи, я ледь стримувалась шоб йому нічого не сказати. але все таки він мене доконав. коли він «подавав» чергову порцію бруду в мою адресу, я не витримала і попросила його заткнутись. але, як я і думала, він не прислухався до мого прохання. тому довелось пообмінюватись з ним кількома репліками. я ледь стримувала себе, шоб не нагнати йому матюків. ну такий брєд базарив і, знаєте, дійсно неприємно було слухати все це, особливо, коли «оце» говорять в твою адресу.

в общєм,  просто паскудний сьогодні день. з такими темпами, скоро нервам моїм хана прийде.

але все наладисться. я в цьому впевнена на всі 100%. і все тому, що я завтра їду на дачу. юхху! нарееееешті) моя невеличка мрія збулась. відпочину там, заспокоюсь, подихаю свіжим повітрям.. ммм..

хоч шось радує.

сопливе

відчуваю себе самотньою. це жахливо. дуже жахливо.

Орлик поїхала в Київ. в неї канікули. я її вже довго не бачила. так мало того, що ми вже більше 4х днів не бачимось, ми ше й не спілкуємось нормально. сьогодні, наприклад, взагалі не розмовляли. до цього телефонувала їй я. сьогодні в мене вже безлімітка закінчилась і я сподівалась, що вона зателефонує. але телефон не заграв тою очікуваною мелодією.

а мені зараз треба підтримка. її підтримка. мені потрібно відчувати, що хтось є поруч, що я не сама. але.. нажаль..

з особистим в мене теж не дуже. мені по ходу подобається один хлопець, але я не можу точно зрозуміти чи це так. непевна я якась.

я сама не знаю, чого хочу. якщо раніше я могла ревнувати всіх і кожного, то тепер я ревную тільки Його і Орлика. тому що вони дають привід. не спеціально, але вони змушують мене переживати це жахливе відчуття.

я хочу зникнути. вірніше, я хочу поїхати до себе на дачу. хочу побути там сама самісінька. хочу взяти пляху вина, теплий плед і піти в берег. хочу сісти біля річки, вкутатись і, слухаючи улюблену музику в mp3, пити вино.

я хочу, щоб ніхто не знав, де я. хочу, щоб хоч хтось мене шукав. хочу знати, що комусь я дійсно потрібна (окрім своєї рідні. в них я не сумніваюсь ані секундочки).

нажаль, зараз зірватись на дачу я не можу. тому вино і теплий плед будуть не на річці, а в мене в кімнаті. ще включу зараз якусь сопливу мелодрамку. може, після цього стане легше. дуже на це сподіваюсь.

 

P.S. ех, ці мої соплі.. нічого. виправимось. завтра буде новий день. головне пам»ятати, що все, що не робиться — все на краще. так?

Открытое письмо

Боже, мурашки по шкірі йдуть, коли читаю дану поезію. ще один вірш в списку моїх улюблених — Костянтин Симонов «Відкритий лист». Він хоч і великий, але почитайте, думаю, не пожалкуєте.

Я вас обязан известить,
Что не дошло до адресата
Письмо, что в ящик опустить
Не постыдились вы когда-то.

Ваш муж не получил письма,
Он не был ранен словом пошлым,
Не вздрогнул, не сошел с ума,
Не проклял все, что было в прошлом.

Когда он поднимал бойцов
В атаку у руин вокзала,
Тупая грубость ваших слов
Его, по счастью, не терзала.

Когда шагал он тяжело,
Стянув кровавой тряпкой рану,
Письмо от вас еще все шло,
Еще, по счастью, было рано.

Когда на камни он упал
И смерть оборвала дыханье,
Он все еще не получал,
По счастью, вашего посланья.

Могу вам сообщить о том,
Что, завернувши в плащ-палатки,
Мы ночью в сквере городском
Его зарыли после схватки.

Стоит звезда из жести там
И рядом тополь — для приметы…
А впрочем, я забыл, что вам,
Наверно, безразлично это.

Письмо нам утром принесли…
Его, за смертью адресата,
Между собой мы вслух прочли —
Уж вы простите нам, солдатам.

Быть может, память коротка
У вас. По общему желанью,
От имени всего полка
Я вам напомню содержанье.

Вы написали, что уж год,
Как вы знакомы с новым мужем.
А старый, если и придет,
Вам будет все равно ненужен.

Что вы не знаете беды,
Живете хорошо. И кстати,
Теперь вам никакой нужды
Нет в лейтенантском аттестате.

Чтоб писем он от вас не ждал
И вас не утруждал бы снова…
Вот именно: «не утруждал»…
Вы побольней искали слова.

И все. И больше ничего.
Мы перечли их терпеливо,
Все те слова, что для него
В разлуки час в душе нашли вы.

«Не утруждай». «Муж». «Аттестат»…
Да где ж вы душу потеряли?
Ведь он же был солдат, солдат!
Ведь мы за вас с ним умирали.

Я не хочу судьею быть,
Не все разлуку побеждают,
Не все способны век любить,—
К несчастью, в жизни все бывает.

Ну хорошо, пусть не любим,
Пускай он больше вам ненужен,
Пусть жить вы будете с другим,
Бог с ним, там с мужем ли, не с мужем.

Но ведь солдат не виноват
В том, что он отпуска не знает,
Что третий год себя подряд,
Вас защищая, утруждает.

Что ж, написать вы не смогли
Пусть горьких слов, но благородных.
В своей душе их не нашли —
Так заняли бы где угодно.

В отчизне нашей, к счастью, есть
Немало женских душ высоких,
Они б вам оказали честь —
Вам написали б эти строки;

Они б за вас слова нашли,
Чтоб облегчить тоску чужую.
От нас поклон им до земли,
Поклон за душу их большую.

Не вам, а женщинам другим,
От нас отторженным войною,
О вас мы написать хотим,
Пусть знают — вы тому виною,

Что их мужья на фронте, тут,
Подчас в душе борясь с собою,
С невольною тревогой ждут
Из дома писем перед боем.

Мы ваше не к добру прочли,
Теперь нас втайне горечь мучит:
А вдруг не вы одна смогли,
Вдруг кто-нибудь еще получит?

На суд далеких жен своих
Мы вас пошлем. Вы клеветали
На них. Вы усомниться в них
Нам на минуту повод дали.

Пускай поставят вам в вину,
Что душу птичью вы скрывали,
Что вы за женщину, жену,
Себя так долго выдавали.

А бывший муж ваш — он убит.
Все хорошо. Живите с новым.
Уж мертвый вас не оскорбит
В письме давно ненужным словом.

Живите, не боясь вины,
Он не напишет, не ответит
И, в город возвратись с войны,
С другим вас под руку не встретит.

Лишь за одно еще простить
Придется вам его — за то, что,
Наверно, с месяц приносить
Еще вам будет письма почта.

Уж ничего не сделать тут —
Письмо медлительнее пули.
К вам письма в сентябре придут,
А он убит еще в июле.

О вас там каждая строка,
Вам это, верно, неприятно —
Так я от имени полка
Беру его слова обратно.

Примите же в конце от нас
Презренье наше на прощанье.
Не уважающие вас
Покойного однополчане.

По поручению офицеров полка
К. Симонов

айнане))

Сьогодні був такий чудовий день. погода просто прєлєсть. +15 вище нуля. нарешті, нарешті можна порадіти сонячним променям, які вже зігрівають своїм теплом не лише людей, а й землю.

я сьогодні знову запізнилась на навчання. ну не зовсім, але на кілька хвилин все таки спізнилась. але мені це можна пробачити, так як я сьогодні майже весь ранок провела біля дзеркала, щоб виглядати на всі 100% і трошки змінити свій звичний для всіх імідж. і в мене це вийшло)) хоча я дуже переживала, шо буде результат в гіршу сторону. про макіяж я не турбувалась, а от про одяг.. просто я сама по собі худенька і боялась, шо мої новенькі лосини підкреслять ще дужче мою худощавість, але, на щастя, я помилялась)).

коли зранку чекала свою маршрутку, то здибала колишнього однокласника і отримала від нього комплімент. приїхала в технікум, побачила знайомого — той також закидав компліментами. в групі в хлопців взагалі челюсть повідпадала. один навіть сказав «Ксю, скільки дають за ізнасілуваніє в стані афекту? ти сексуашка сьогодні така». блін, а приємно було))

на парах, звичайно, мозги покомпасірували, але я витримала їх. після пар взяла одногрупника і попетляла з ним мені за фарбою для волосся. йти далеченько, зупинок 5-6, а я ше й на 10 см каблуцярах була. ну нічого, сама дорога мені неважка була. ми ше з цим одногрупником зайшли в магазин, купили соку, зефіру і шоколадку, йдемо, топчемо (голодні були ппц які)). насміялись так, наїлись.. ващє клас))

додому прийшла в 4 години, хоча пари скінчились ше о пів на першу. трошки перепочила і знову гуляти пішла, тіки вже з Орликом. знову находилася, тепер ноги гудять. ну нічого, думаю, за ніч вони відпочинуть.

зараз поп»ю чайок і зроблю хоч якісь пари. треба раніше лягти спати, шоб завтра вже не спізнюватись. бо знову математика першою парою і математичка на цей раз вже не помилує мене))

хороша пора року — весна. і досить непоганий початок тижня. сподіваюсь, таке буде і продовження.)

дівки, зі святом :*

Отож, сьогодні наш день. ну, в принципі, наші дні майже всі в році, але сьогодні ми маємо повне право на байдикування і вимагання подарунків від чоловічої статі))

тому, зі святом вас, дівки!

Бажаю.. бажаю вам безмежного лебединого кохання, щоб ви кохали і були коханими (причому це має бути 1 й та сама людина). нехай кохання ніколи не згасає, а розгорається дужче й дужче з кожним днем

бажаю, щоб в вашій душі завжди була весна, причому це має бути той період, де все саме починає цвісти.

бажаю вам ніколи, чуєте, ніколи (!) не сумувати, а тим паче не рюмсати. ну рюмсати можна лише від щастя.)

бажаю вам лише сонячних і безтурботних днів

бажаю, щоб кожна мить вашого життя була наповнена чимось хорошим і прекрасним, яке потім буде досить приємно згадувати

бажаю.. бажаю.. загалом, бажаю вам всього най-най-найкрутішого, чого тільки можна побажати.

ще раз зі святом. відривайтесь сьогодні на славу! 🙂


тимчасовий переїзд

в мого Орлика вчора мама поїхала на 3 дні до своїх батьків. і ці 3 дні я буду жити в неї. батьки не вагаючись погодились на мій тимчасовий переїзд. Орлика мого вони знають добре, люблять і довіряють їй. та і ше плюс до того вона живе в сусідньому будинку. тому на ці 3 дні я переселяюсь до подруги.

знаєте, скільки разів ночувала у друзів, друзі лишались в мене і от ніколи не було так, як вчора. вчора — перший день. притіліпала я до неї в 6 годин вечора. якраз вона вигулювала свого Оскара (мила такса. обожнюю його), тому ми зустрілись і пішли в магазин. купили пива (ну треба ж трохи розслабитись як-не-як), купили трохи їжі, шоб не померти з голоду і пішли додому. вечір починався з хіханьок-хаханьок. і ми тоді ще нічого не пили, але було досить весело. коли варили собі пельмені, зателефонувала мені моя куратор і «порадувала» мене тим, шо в середу я на пари не йду, а їду на халяву в Канів, поїздку оплачує технікум. мені треба з собою взяти тільки їжу і гроші на карманні розходи. спочатку я зраділа, як слон. але потім я все ж таки вирішила, шо краще б посиділа на парах (можете навіть після цього сказати мені шо я дурко — я не ображусь)). нажаль, відмовитись я не можу. вірніш можу, але наврядчи мене залишать в Черкасах. ну то нічого. так. повернімось до теми. отже, зварили ми ті пельмені і на кухні ледь не влаштували погром (ми з Орликом не можемо, шоб все пройшло спокійно). після того як поїли, почали танцювати і приколюватись. навіть засняли на відео наші танці-шманці. брєдятіна повним ходом)). годин в 10 вечора, після півлітри випитого пива ми вирішили, шо хочемо комусь зателефонувати. «жертвами» стало 4 людини: мій колишній, наш колишній однокласник і нинішній друг, її колишній, ну і мій хороший знайомий. з моїм колишнім поспілкуватись не вдалось, так як він на якусь гулянку пиляв; її колишній був поза зоною досяжності, тому поспілкувались ми лише з двома. але то були такі розмови.. ледь не всцикались там. але після цих розмов ми засумували і почалось… півночі сиділи «ізлівали душу» одна одній. і така розмова душевна була, шо ледь стримувалися від сліз. люблю я свого Орлика. от люблю і все)

вранці нас розбудив Оскар. Орлик пішла його вигулювати, а я лишилась спати. коли вони прийшли, Оскар мене знову розбудив. тому я сумнівалась, шо ше зможу поспати хоч трохи. але ми поспали. навіть спали 3 години (Оскар теж заснув). в 11 годин мене вже розбудив тато і «порадував» новиною — він захворів і лежить з температурою 38.5. після цього ми з Орликом вже остаточно прокинулись, і я, не поївши, пішла додому до хворого тата. вдома вже поснідала, накормила свого «ходячого бронхіта», взяла гроші і пішла в аптеку за ліками. повернулась додому, напоїла тата чаєм, і ось зараз на кілька хвилин залізла в інтернет провірити блог, ну і вирішила написати про свої останні півтора дні життя.

зараз вкотре напою тата чаєм, прослідкую за пититими ліками,  передам тата під нагляд мамі і піду до Орлика знову. зараз почуваю чомусь себе такою дорослою.. незвичайні в мене вихідні. може, по розповіді вам цього і не здасться, але я серйозно — вони дійсно відрізняються від моєї буденщини, причому дуже сильно.