Недарма ця книга Вишневського є однією з найпопулярніших книг сьогодення — це книга без хеппі енду.
Книгу я прочитала за порадою однієї знайомої. Почувши її враження від прочитаного, в мене в самої виникло бажання ознайомитись з цим витвором Вишневського.
Початок розповіді мене зацікавив. З одного боку хотілось розтягнути читання, з іншого — хотілось скоріше дізнатись що і як буде далі.
Сюжет розповіді я знала. Знала також те, що тут не хеппі енд. Але все одно читала із захопленням та неймовірною цікавістю.
десь посередині книги мене почали дратувати так звані ліричні відступи, адже цікавила подальша доля головних героїв. Тому книга почала читатися якось довго і трохи нуднувато.. Але коли дійшла до моменту, де вони вирішили зустрітись, то вже читала все на одному диханні. Звичайно, «відступи від теми» я бігом переглядала, не звертаючи на них особливої уваги, а от коли вже йшлось безпосередньо про головних героїв, то тоді я вже читала це з особливою увагою.
Наскільки мені відомо, то більша частина тих, хто читав цю книгу, вкінці плакали. Я ж чомусь думала, що в мене сліз не буде. Була, навіть, впевнена в цьому. Адже кінець я знала, тому в мене не мало бути особливих розчарувань. Прочитавши її останній лист до Якуба я була спокійна. Ніякиї емоцій.
«Якубику, відколи я тебе знаю, ти мені писав або розповідав правду. Про правду в науці, в житті, всюди. Усе в тобі правдиве. Тому я вірю, що ти мене зрозумієш. Зрозумієш, що я не можу так далі жити. Я вагітна. Тепер я б обманювала двох людей. Я не можу цього робити.
Ти подарував мені щось, що навіть важко назвати. Заторкнув у мені щось, про існування чого я навіть не знала. Ти є і завжди будеш частиною мого життя. Завжди.
Якубику, ти казав мені, що дуже хочеш, щоб я була щаслива, правда? Прошу, зроби тепер щось для мене. Щось дуже важливе. Щось найважливіше. Зроби це для мене. Прошу тебе. Я буду щаслива, коли ти мене пробачиш.
Ти пробачиш?
Мене не буде впродовж наступних місяців. Я вже тут не працюю. Щоб зберегти вагітність, я мушу бути вдома, а потім кілька місяців проведу в клініці.
Дякую тобі за все.
Дбай про себе.»
Але коли дійшла до епізоду, де вона збирала свої речі в бюрі і викидала в смітник його подарунки.. не змогла стримати сліз
«Тим часом вона принесла смітник. <…> Вона почала випорошувати шухляди. Коли секретарша вийшла, вона відкрила другу шухляду знизу справа. Ту найважливішу. Його шухляду.
Насамперед вона витягнула спалену зелену свічку, яку він їй колись надіслав, щоб вони могли «з’їсти вечерю при свічках». <…> У смітник.
Потім вона натрапила на ксерокопію його атестата про середню освіту. У смітник.
Заплямлена вином листівка з Нового Орлеана. У смітник.
Ні! Вона не може так зробити. Вона цього не витримає. Одним рухом вона висмикнула шухляду і витрусила до смітника все, що в ній було. Порожню шухляду заштовхала на місце, а решту свої речей поклала у торбу. Сиділа з похиленою головою і чекала на повернення секретарки.
У якусь мить вона подивилась на смітник. З самого верху лежала плексигласова модель подвійної спіралі. Його амулет для неї.
— я зла, жорстока, гидка жінка, — подумала вона. — Як я можу таке йому зробити?! Саме йому?!»
Ще дужче розривілась, коли прочитала останній лист Якуба до неї:
«Чому мене всі покидають? Чому? Знайди мене сьогодні. Так як рік тому. Прошу, знайди мене. Врятуй!»
В мене навіть слів немає, щоб описати свій стан, прочитавши ці рядки.
В цей момент мені стало жаль головного героя. Він був вартий кращого. Він був вартий щастя. Особливо після сметрі Наталії.
Не знаю, як би вчинила я. Але до мене не доходить, чому вона лишилась зі своїм чоловіком. Все ж йшло до того, що вона мала б бути з Якубом…
Несподіване закінчення. Хотілось хеппі енду. Хоч тут. Адже в житті його не буває. Хеппі енд — із області фантастики. Реальність — жорстока. Тому хотілось хоч тут втекти від розчарувань.
